З бабусею За руку
Wydawnictwo Poligraf,
Posłowie Ryszard Waksmund
Uniwersytet Wrocławski,
Ilustracje Wojciech Górka,
Redaktor Justyna Lewańska,
Wrocław 1996, II wyd. 1998
Posłowie Ryszard Waksmund
Uniwersytet Wrocławski,
Ilustracje Wojciech Górka,
Redaktor Justyna Lewańska,
Wrocław 1996, II wyd. 1998
Wybrane wiersze
Дороговкази
На кожній трасі їх стрічаю.
І навіть тій, що до веселого містечка.
Та не вказав ще жоден з них просту дорогу до…
ДиТячого CерДечКа.
аж раптом в очах мені блиснула стежина, протоптана копитцями Пегаса.
Така блакитна, мов чорнило розлите щойно з
каламара.
схопилась за перо я швидко
і почала сплітать слова у рими…
Можливо вдасться ту стежину
подовжити хоч на сантиметр?
Опліт рук
Pуки бабусі, здерев’янілі від роботи, є надійною огорожею нашого дому, нашим оплотом.
На жердинах пальців ціле її господарство:
глиняні дзбанки,
випрані сорочки діда,
букети засушеного на ліки зілля.
До цього ще пара квочок
і гуска зі зламаною ногою…
старим – говорить – небагато вже треба,
і тим, що мають поділяться з тобою.
Крихта знайдеться для птаха.
Кістка для приблуди-собаки…
Для своїх і для гостей
фіртка в бабиному плоті завше відчинена
навстіж.
До внука
Не згортай долоньки в кулачок пустий,
не згортай, онуку.
Відкрий їх широко людям,
бо давати – то ціла наука.
Повір мені, прошу, на слово,
усе що на них положиш,
на п’яти лінійках твоїх пальців нотами
у радісну пісню складеш.
Моя ти, скрипочко дзвінка,
волосся струни золоті… Зіграй,
зіграй мені до віршів,
без голосу твого вони глухі .
Пальці лівої руки
у душі знаходять звуки.
Cмичком хай права послугує.
а я при музиці такій
сплету віночки із віршів
з незабудкою про майстра,
що тебе, скрипочко, створив.
Ткаля
Така стара і дрібненька,
зовсім як її кросенка.
Вісімдесят весен собі налічила або й більше.
Дугою вигнулися плечі. Потухли вогники очей. спрацьовані руки до локтів.
Та як тільки засвітає,
з ниток веселки витинає
і на основі засіває квіти польові.
A я б хотіла її в римах
хоч на хвилиночку затримать,
аби зі слів мене навчила
мережки ткати дивні.
Такий простий собі узір.
Cтійкий і теплий колір.
І мережки виткані із тої науки,
не розтануть у руках
старим павутинням,
коли виймуть їх зі скрині колись мої внуки.
бабуся
У бабці таке біле волосся,
немов його притрусили
сніжинки всіх її зим і весен.
Немов у нього вплелося усе її бабине літо
осіннє… а голова бабусі – хризантема біла.
Місячне сяйво.
а ще зовсім недавно,
коли засмаглі стебелини ніг стояли у саду, за плотом
і повівали долонями листя,
її голову не відрізнив би від квітки соняшника.
Від ореолу сонця
Лечу до вас внучата
Лечу до вас Пегасом.
Камінням гострим галопую.
З чолом укритим потом.
Вогонь язика вивергаю.
Вйо, мій конику булатний,
щось не швидкий ти до бігу.
В скиби серць моїх онуків
мушу висіяти вчасно слова-зернини.
Щоби не злежалось,
не зросло злате колосся без потреби,
з насінням квітів помішане під час осіннього
обмолоту.
Y бабусі на подвірку
У бабусі на подвірку усі барви веселкові.
У бабусі на подвірку все грайливе й гомінкове.
З веселкових ниток,
із співочих ноток,
сплете вірші нам бабуся як кошик із лозок.
Будуть вони – каже – прості на узори,
і в ті коробочки серце своє положить
І таке маленьке як яйце пташине.
Бо тверде як камінь не треба дитині.
Шалик
Коли шаликом рук огорнеш наші шиї, бабусю,
то цілий день нам тепло.
І то нічого – шорсткий він трішки,
не з пуху ангори,
і зв’язаний цілком простим узором.
Коли гарцюєм на подвірку,
бува загостро, надто сміло,
вчуваєм як ворсинки їжаться на ньому,
як подушечки пальців
тримають нас за шлейки і штанці,
щоб нам чого злого не стало.
Ваші слова
Ваші слова, внучата,
то Пегасові лошата.
Крильця мають такі повітряні.
Під копитцем сотні іскор полум’яних.
На кінчику хвоста правдивої музики,
що тільки вірші з них сплітати,
як косички з гриви.
Моя ти…
Моя ти, скрипочко дзвінка,
волосся струни золоті…
Зіграй, зіграй мені до віршів,
без голосу твого вони глухі .
Пальці лівої руки
у душі знаходять звуки.
Cмичком хай права послугує.
а я при музиці такій
сплету віночки із віршів
з незабудкою про майстра,
що тебе, скрипочко, створив.
Липа
A та липа вам співала
як та нянька при колисці.
Від сонечка закривала парасолькою із листя.
Може, внучку, вірш напишеш дивовижної краси,
як писав під тінню липи ян, поет із чорнолісу?
а та липа квіт встеляла в мережану
подушечку,
доки шашіль часу сточив ту липову колисочку.
Може, внучко, на скрипочці з тої липи, кінчиком
смика, щиро так заграєш, як заграв у моїм серці
янко Музика?
Голуб
Пурхнув з неба на поруччя балкону мов пухнаста хмаринка,
почали оглядати бабусю очі-бусинки,
немов упевнитись хочуть,
чи це справді вона.
Вона ж бо крихти подасть на долоні.
Вона ж бо сльозу до води йому зронить.
Бо вона, як і він, має серце голубине.
Бо нема в неї дзьоба і кігтів яструбиних.
З бабусею за руку
Подайте долоні листочки зелені
і підемо з хати спацерувати. Далеко, далеко,
за ліси, за ріки,
за дитинства мого пагорки.
а там передам вам свої краєвиди
і час у вінку із маргариток.
Цю красу затримаю перед вашими очима
аби її вберегли своїх рук живоплотом.
Бо що ж прекрасніше і цінніше
маю вам офірувати, спадкоємці, окрім тих
барвистих плямок, позолочених рамок,
що фарбою вималювались у моєму серці?
Поле
Поле це, внучата мої,
родючої землі окраєць,
то батьківщина моя рідна.
Ціле життя моє.
Були ми з вашим дідусем
його посівним зерном на весні.
Дорідним колоссям улітку:
я – пшеницею з довгою косою
до пояса, дідусь – ячменем вусатим.
а сьогодні ми вже буханці хліба черстві.
З перепаленою скоринкою,
припорошені мукою.
Буханці з мозолями твердими на п’ятах,
з яких час відтинає ножем скибу за скибою.
Млин
Вималюваний на дідовому полі:
в колосистому збіжжі, серед тополь.
Заслуханий у спів жайворонка.
Задивлений в буханець сонечка.
Пан на сотках.
На гектарах.
Крутив мішки на своїх барах.
Золоте зерно молов на муку.
Cправедливо ділив по шматку.
І хоч час його минув,
несеться з вітром на рівнину, і хоч шашіль
крила сточив…
У віршах бабусі постійно туркоче.
Оберіг
Його вистругав ваш дід,
мої внученята.
У дитячі роки.
Хоч мав швидше він до плуга,
ніж до різця руки.
Вистругав з куска тополі,
що впала від грому.
Діда під її дуплами – каже – лише Бог зберіг.
З тих пір і оберіг цей чоло має похмуре
і блискавки в зірницях.
Краплі дощу здерев’янілі мов сльози
спливають в нього по лику...
а він стоїть тут вже пів віку
громовідводом між доріг.
Усім безпечніше із ним.
Ніхто не боїться грози.
Опудало
Коли на завтра бракне хліба,
коли звірина худне,
наша бабця винить
опудало на горобців.
Бо це він запанібрата
з кожним в полі пташком.
Для кожного горобця
є добреньким дядьком.
Птах зерно видзьоба.
Нам лише полова.
Менше того збору,
ніж було засіву.
A оті невдячні,
як розвеселяться,
то йому ще як на зло
спаскудять капелюха.
Танець
гуля вітер з тополею
під народну нотку.
Вліво, вправо закружляє
неначе молодку.
Так до серця припала
йому танцівничка,
в нього мешти поспадали,
розвіва їй кичку.
Порохно вже з неї сипле,
погляньте-но, внуки.
Pуде листя летить з глови
як волосся з перуки.
A коли гуляка добре
їй закрутить в голові.
Mо обоє зараз будуть лежати у рові.
Pомашка
Подивіться безтурботно
моргає на сонці ромашка.
Тут у рові між кропиви,
серед квіту панна.
Ніхто, навіть цей вдячний метелик,
не насмілиться в цім місті до неї схилитись.
Ви теж, квіти мої, звідти не зірвете.
Aні на віночок.
Aні на букетик.
І бабця на ліки її звідти не дістане.
Тут в кропиві розквітла,
в кропиві зів’яне.
Віночок
- Cядь, бабусю, на межі або краще в тіні груші.
Фабіан нарве стокроток,
щоб тобі я сплів віночок.
Плести буду я майстерно,
як і ти вірші сплітати.
Може вдасться мені навіть
квіт до квітки зримувати.
-Буду, внучко, найщасливша,
як на голову одягнеш.
Хай мені поетки заздрять
у вінках з листків лаврових.
Обличчя
- Cкільки вже у дзеркалі цієї ріки я бачила своїх облич…
обличчя інші з кожним разом.
Порівнюю їх з квітами:
весною було як тендітна стокротка,
багряною рожею влітку,
а зараз восени –
хризантема з прив’ялою короною.
– а взимку, бабусю?
Незабудкою напевно,
засушеною у ваших сердечках.
Внученько, весенко моя…
Внученько, весенко моя,
яка ж пора року настане після моєї зими?
чи буду я мати зелену сукенку
і довгую косу вербову?
Бо вже не догледжу її в календарі.
Oчі зайшлися імлою.
Внучко, поранку ти мій,
яка ж пора доби настане після моєї ночі?
чи буду мати жайворонка голос і волошкові очі?
Бо вже не догледжу її на дзиґарку.
В біноклях побилося скельце.
чи дві пори ці будуть мати
дитячий усміх на обличчі?
чи будуть луки в них цвісти
для щербатого Пегаса?